Музична термінологія сучасної української мови належить до одного із значних за обсягом пластів спеціальної лексики. Вона має свої специфічні особливості, а також риси, що поєднують її з термінами інших галузей науки і техніки та із загальновживаними словами.

Сучасна українська музична термінологія містить велику кількість окремих слів і словосполучень, які називають різноманітні предмети і явища, пов’язані з цим видом мистецтва. За нашими попередніми підрахунками вона становить понад 5 тисяч одиниць, з яких лише незначна частина знайшла своє відображення і пояснення у словниках.

Визначити межі музичної термінології та назвати точну кількість термінів доволі важко, оскільки вони створені різними народами світу. Музична термінологія в Україні сформувалася протягом багатьох віків, тому в її системі маємо нашарування різних історичних епох.

Музична термінологія перебуває у безперервному русі, що пов’язано зі зміною і розвитком самої музики. Музична термінологія продовжує вдосконалюватись і постійно розвиватись. Зміни в ній відбуваються із таких причин:

1. Зникають різноманітні музичні терміни: виходять з ужитку деякі музичні інструменти, відмирають жанри і види музики, у зв’язку зі змінами в системі запису музичних звуків вийшла з ужитку велика кількість пов’язаних з цим термінів. Отже, окремі терміни нині сприймаються як історизми: агон (змагання у грі на китарі, авлосі та у співі), айоди (співці в передісторичних часах), алеманда (французький танець ХУІ-ХУІІ ст.), ангеліка (рід лютні з діатонічно настроєними струнами), аненайка (стародавня мелодична формула церковного співу) і т.п.

Ці терміни трапляються лише в незначній кількості праць з історії музики, у творах художньої літератури, в істоичних довідках і т.п.

2. З появою нових явищ у музиці виникає необхідність дати їм назви. З цією метою можуть використовуватись наявні вже в мові слова. В результаті виникають семантичні неологізми, адже стара фонетична оболонка наповнюється новим значенням. Зміни у значеннях відбулися в термінах балетто, симфонія, ноктюрн, гама, діапазон, соната і т.д.

Так, термін симфонія давні греки використовували зі значенням “консонанс”, згодом він називав п’єсу для інструмента, пізніше проміжний номер в операх, ораторіях; у часи Люллі (ХУІІ ст.) терміном “симфонія” називали вступ до опери і лише у ХУІІІ ст. цей термін набув сучасного значення, тобто твір для симфонічного оркестру, написаний у сонатній циклічній формі.

Термін “соната” означав будь-який музичний твір на противагу вокальному, але з появою нового жанру – інструментального твору для одного або двох інструментів у циклічній формі – цей термін був використаний для його назви [1].

Крім того, у ХХ ст. виникають різноманітні модерні напрямки в музиці, з’являються нові або поновлені музичні інструменти, що переважно пов’язані з розвитком техніки, з використанням електроенергії: арт-рок, хіп-хоп, бугі-вугі, електрогітара, електроорган, поп-музика, ритм-машина, рок-опера, соул, секвенсор і т.д.

3. Одні терміни можуть замінюватися іншими, з більш чітко вираженим значенням. Так, у праці “Граматика музикальна” найвизначнішого українського музикознавця ХУІІ-ХУІІІ ст. Миколи Дилецького знаходимо немало термінів, які згодом були замінені іншими. Наприклад, терміни метро-ритмічного перетворення матеріалу: пропорція – метр у 3\1, 3\2, 3\4, піканда - метр у 6\4, 6\8; такт – ціла нота, чвертка непов’язаная – чвертка, чвертка в’язаная – вісімка, чвертка два рази в’язаная – шістнадцятка, ес - пауза півноти, пол-ес – пауза чвертки, сема – пауза вісімки і т.д.
4. Виходять з ужитку терміни-синоніми, які вживають у певний період як назви одного поняття. У парах контрапункт – гармонія, генерал-бас – поліфонія, перші терміни вийшли з ужитку, уступивши місце новим.

Історія формування і розвитку системи музичних термінів української мови є окремою частиною історії розвитку всієї лексичної системи української мови. При розгляді формування системи музичних термінів української мови яскраво виявляється зв’язок розвитку мови, її лексичної системи з історією матеріальної і духовної культури народу.

Цінні свідчення щодо музичного оформлення богослужінь подали арабські вчені X ст. Зокрема, мандрівник з Багдада Абуль Хасан Ібн-Хусейн, відомий у арабській літературі під іменем Аль-Масурі захоплювався злагодженим хоровим співом, описував слов’янські хороводи, пісні, танці та ігри під звуки різних інструментів — бубнів, сопілок, ріжків, гусел тощо.

Числені пам’ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних мандрівників, істориків та перших руських літописців, усна народна традиція засвідчують наявність у наших предків доволі розвинутої музичної культури, народної творчості, існування народних музикантів-професіоналів, численного та різноманітного музичного інструментарію.

Зрозуміло, що поруч із поширенням музичної культури в Україні, розвивалась і музична лексика, яка проникала з відповідними предметами, явищами і т.п.

Була у Київській Русі й ратна, тобто військова музика, у якій використовувалися труби, сурми, бубни. Про це йде мова у літописах (Радзивилівському, Кенігсберзькому, Новгородському, Іпатіївському та ін.), знаменитому “Слові про похід Ігорів”.

У літературних пам’ятках Київської Русі згадуються імена таких музикантів, як гудець Ор, що співав половецькі пісні (Іпатіївський літопис, 1201) та галицький “славутний співець” Митуса (Іпатіївський літопис, 1241). Легендарною популярністю користувався славнозвісний Боян, оспіваний у “Слові про похід Ігорів”.

Улюбленцями народу були скоморохи, яких називали “веселими людьми”, або “веселими молодцями”. У билинному епосі згадуються скоморохи, які грають “на гусельках, гудочках, свирелях” і з піснями “по уличках походжають”.

Із впровадженням християнства в Киїській Русі почала розвиватись і церковна музика. У другій половині XI ст. у Києво-Печерському монастирі була заснована школа співу, з’явились свої майстри церковного співу — “розспівщики”. Уже в ті часи вівся запис церковних наспівів, який здійснювався за допомогою спеціальних знаків “крюків”, “знамен”.

Важливу роль у початковому періоді поширення музичної грамотності та професіоналізму в Україні відіграли братства, що виникали ще в першій половині XV ст.

Великим здобутком у розвитку церковної музики був партесний спів (багатоголосний), який змінив монодичний (одноголосний) спів у кінці XVI ст. Одним із своєрідних жанрів партесної музики став дванадцятиголосний акапельний партесний концерт. Партесний спів досяг свого найвищого розвитку вже у кінці XVII — на початку XVIII ст.

Поряд з народною музикою та партесним співом у XVI — XVII ст. в Україні зароджується світська музика, яка представлена жанрами міської побутової пісні (кант), цехової інструментальної музики, театральної музики.

Неунормованість тогочасної термінології засвідчує той факт, що музикознавець використовував на позначення однієї і тієї самої реалії назви-дублети (музика — мусикія, флейта — флейтуза, музикальний —музицький, музикант — музик, трен — лямент — пініє надгробноє), складені терміни — музика веселого тону (в значенні “мажор”).

Зазначимо, що М.Дилецький був випусником Києво-Могилянської академії, у якій вчилися й інші видатні музиканти того часу: композитори М.Березовський, Г.Сковорода, регенти Й.Мохов, С.Лободовський, теоретик Г.Баранович, що склав “Правила для нотного та ірмолайного співу”.

Ще одним центром музичної освіти була Глухівська музична школа, яка готувала співацькі кадри для царського двору. Цю школу закінчив визначний український композитор Дмитро Бортнянський.

Почався масовий відплив з України вчених, філософів, діячів культури. Отже, була започаткована політика етноциду українського народу. Інтелігенція у переважній більшості почала уникати діяльності на ниві рідної культури і стала творити на користь іншої нації. Визначні українські композитори, музикознавці — слава й гордість українського народу — опинились у Росії, це стосувалось і найбільш яскравих особистостей М.Дилецького, М.Березовського, А.Веделя та ін. Лише Г.Сковорода мав мужність відмовитись від усіх переваг життя у метрополії.

Заборона української мови як засобу літературного і громадського спілкування затримувала або навіть робила неможливим становлення і розвиток термінологічної лексики як системи.

У XIX ст. в українській музиці розвиваються різні жанри: пісня-романс, водевіль, опера (народно-побутова, героїко-історична, комедійно-побутова, лірична, казкова), симфонія, хор, кантата. З середини XIX ст. розгортають свою діяльність українські композитори С.Гулак-Артемовський, М.Вербицький, І.Лаврівський, П.Сокальський, П.Ніщинський, С.Воробкевич, М.Лисенко, М.Калачевський.

У Західній Україні, що входила до складу Австро-Угорської імперії, центром загальної та музичної культури був Львів. У Львівському університеті викладання велося німецькою та польською мовами, заснована у 1851 році консерваторія була польською. А осередками української музичної культури в Галичині були хори духовних семінарій. У 1864 році організовується у Львові товариство “Руська бесіда”, яке систематично влаштовує музично-декламаторські вечори.

Незважаючи на давнє походження украінської музичної термінології, спроби її унормування знаходимо лише у XX ст.

У 20-х роках , в період так званої “українізації” в УРСР розпочалося зміцнення та зростання ВУАН, де під керівництвом Г. Холодного, одного з організаторів термінографічної практики того часу було створено Інститут української наукової мови.

За останні шістдесят років в Україні видано ще 3 музичні словники:

1) Павличенко С. Музиканту-любителю, короткий словник-довідник.-К., 1965.

2) Юцевич Ю. Словник музичних термінів.-К., 1971.

3) Естрада. Рок-музика. Джаз.- Суми, 1993.

Всі ці лексикографічні праці не можуть задовільнити консументів, оскільки вийшли незначним тиражем і мають обмежену кількість гасел, до того ж є або перекладними (як словник С. Павлюченка – переклад з російської Є. Дроб’язка), або зорієнтованими на мінімальну розбіжність з російською термінологією.

У наш час, коли Україна здобула довгоочікувану незалежність, коли визначається статус української мови як державної, тобто такої, що повинна б була функціонувати у всіх без винятку сферах людської діяльності, необхідним є відновлення при Інституті мовознавства ім. О. Потебні, якщо не інституту, то хоча б відділу Наукової мови, де б проводилась планомірна робота над укладанням різних галузевих термінологічних словників, енциклопедій, в тому числі й музичних.

Натомість сьогодні бракує державного підходу до утвердження розвиненої наукової мови, часто спостерігаємо, що в ділянці галузевих термінологій перед ведуть спеціалісти (медики, політехніки, військовики), яким подекуди бракує мовознавчої підготовки. Тому при уніфікації та стандартизації терміносистем української мови необхідні спільні зусилля фахівців і лінгвістів.

1 Див. Павлюченко С. Музиканту-любителю, короткий словник-довідник. К., 1965.- с. 131.

2 Черниш А. Флейта палеолетического времени // Краткое сообщение Института истории материальной культур? . – М., 1955. – Вып. 59. – С.129-130.

3 Братко-Кутинський О. Феномен України. — К., 1996. — С. 165.

4 Фільц Б. Музична культура східних слов’ян // Історія української музики у 6-ти томах.-К., 1989.-Т.1.-С.140.

5 Греков Б. Киевская Русь. — М., 1949. — С. 395.

6 Шреєр-Ткаченко О. Стародавні східні слов’яни та їх мистецтво. Істрія української дожовтневої музики. К., 1969. С. 7-10.

7 Див. Майборода К. Музична культура Київської Русі // Історія української дожовтневої музики. — К., 1969. – С. 10-21.